|
| Ip: 213.109.232.101 Тема: Видатні староугринівці о. Андрій Бандера (11.12.1882, м.Стрий на Львівщині -10.07.1941, м.Київ) -греко-католицький священик, культурно-громадський і політичний діяч, батько Степана Бандери. Народився в сім'ї міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії (з дому Білецьких). Мешкали вони в Стрию на дільниці званій Ланами, володіли там полем і займалися рільництвом. У сім'ї було четверо дітей- два сини і дві дочки: Андрій, Климентина, Софія, Осип. Осип (1896-1981) здобув вищу освіту, був інженером, служив підхорунжим першого полку Українських Січових Стрільців, під час німецької окупації був посадником міста Стрия, згодом із дружиною і дітьми емігрував до Америки, де й помер. Автор спогадів 'Квіти й терня на дорозі мого життя' //Квітучі береги. - Нью-Йорк. -1976.-ч. 16// У родині Бандерів, що проживала в Стрию, побожність і патріотизм були традиційними рисами. Яскравим прикладом служить життя Андрія Бандери. Закінчивши Стрийську гімназію (1905), Андрій продовжив навчання на богословському факультеті Львівського університету. Вивчаючи теологічні дисципліни, водночас відвідував лекції з філософії, сільського господарства, кооперації. По закінченні богословських студій одружився в 1906 р. з Мирославою Глодзінською, яка походила із старої священичої родини і була дочкою о.Володимира Глодзінського й Катерини з дому Кушлик. У той час отримав призначення пароха в с.Угринів Старий (до парафії також належало сусіднє село Бережниця Шляхетська Калуського повіту, тепер с.Бережниця Калуського району). Спочатку о.Андрій допомагав своєму тестеві Володимиру Глодзінському, а після його смерті (у 1913р.) став повноправним господарем у двох селах: Старий Угринів та Бережниця. Сім'я Бандерів мешкала у резиденції, збудованій 1893 року (за даними шематизму на 1914рік, священикові належало 36 моргів орного поля, майже три морги городу, 20 моргів сінокосів, понад вісім моргів пасовища). Селяни толокою допомагали священику обробляти поле. Андрій Бандера з молодих років займався суспільно-політичною діяльністю. Ще юнаком, навчаючись у гімназії,\ вступив до Національно-Демократичної партії. Потім активно працював у Калуській філії 'Сільського господаря', проводив роз'яснювальну роботу серед селян у період виборів до австрійського парламенту та галицького сейму, допомагав селянам відстоювати свої права. У 1917 р. до Калуша підійшла російська армія, велися важкі двотижневі бої. Потерпіло багато сіл, але найбільше - горішня частина с.Новиці. Згоріло майже триста хат. Священик кількакратно ходив до станиславівського старости, аби добути будівельні матеріали для погорільців. Певну кількість матеріалів було виділено. Перша світова війна скінчилася, зруйнувавши дві великі імперії: Російську й Австро-Угорську. На їх руїнах почалось відродження української нації.ГУ^ домі о.А.Бандери часто збиралися активні учасники українського національного життя Галичини: Павло Глодзінський - один із засновників 'Маслосоюзу', 'Сільського господаря', видавець і журналіст Ярослав Веселовський (1881-1919), скульптор Михайло Гаврилко (1892-1920) й інші. В о. Андрія була велика бібліотека. Безліч важливих завдань випадає у той час на долю о.А.Бандери. Він один із організаторів державного перевороту в Калуші й повіті, сформував військові відділи із селян довколишніх сіл для захисту молодої Української держави. Батько Степана Бандери був активним учасником подій національно-демократичної революції в листопаді 1918 року на теренах Калущини. У 1919 р. о.Андрій - посол Української Національної Ради ЗУНР у Станиславові від, Калуського повіту, згодом військовий капелан УГА (Українська Галицька Ар мія)Д Служив у дев'ятому полку третьої бригади другого корпусу і в основному сповідав хворих на тиф воїнів. Сам заразився цією хворобою, ледве вижив. Пройшовши героїчний і трагічний шлях українських визвольних змагань, влітку 1920 р. о.А.Бандера повертається додому, а восени знову займає місце пароха. У цей час парох зазнавав утисків з боку польської адміністрації. Одного разу польська поліція спіймала о.Андрія (він у цей час переховувався у селян Угринова та Бережниці) і арештувала, але громадяни обох сіл своїми підписами заручились за нього, і священик вийшов на волю. Все ж таки він мусів протягом цілого року щосуботи зголошуватися до поліції. Як згадують старожили старого Угринова, о.Андрій був добрим пастирем для своїх прихожан. Навесні 1921 року помирає на туберкульоз його дружина Мирослава, і він залишається вдівцем із сімома дітьми: Мартою-Марією, Степаном, Олексієм, Володимирою, Василем, Оксаною і Богданом. Незважаючи на тяжкі випробування, о.Андрій стає у центрі громадсько-суспільного життя: відновлює читальні 'Просвіти', споживчі кооперативи, 'Сільський господар' тощо. (Г Польська влада постійно переслідує сім'ю о.Бандери за політичну діяльність. У кінці 1928 р о.Андрія разом з сином Степаном заарештували та звинуватили в організації панахиди та мітингу пам'яті героїв, які загинули в боротьбі за волю України. Цей захід відбувся 4 листопада 1928 р. в с. Бережниця ШляхотськаЛ) Як зазначено у поліцейському протоколі, 4 листопада під час проведення панахиди на могилах українських січовиків, що полягли на українсько-польській війні, були присутні понад 300 осіб, серед яких - чимало членів УВО. Священик о.А.Бандера виступив із різкою критикою польської влади. Він наголошував, що поляки на українській землі є тимчасовими колонізаторами, які гноблять українців, і тому їх необхідно прогнати з рідної землі. Згадуючи про полеглих за волю України, священик говорив і про тих українських патріотів, які безпідставно мучаться у польських в'язницях. А по закінченню відправи на могилах о.Андрій Бандера почав співати пісню 'Не пора, не пора не пора москалеві й ляхові служить...', яку підхопили всі присутні. Крім того, стверджувалося у протоколі, що в ніч з 3 на 4 листопада на\ церковній брамі с.Бережниці Шляхетської були розклеєні листівки-звернення із закликом до звільнення Галичини від поляків. Таким чином, о.Андрієві інкримінували порушення громадського спокою та звинуватили у виступі проти існуючого ладу. Тому 7 листопада того ж року проти о.Бандери як головного винуватця події у Бережниці Шляхетській була заведена кримінальна справа. В ній зазначалося, що батько і син Бандери є членами УВО, які проводять на теренах Калуського повіту антипольську пропаганду, переважно через членів товариств та кооперативів 'Сільського Господаря', 'Єдності', 'Просвіти', 'Лугу'. На основі подій, що сталися у Бережниці Шляхетській, повітове поліцейське управління 13 листопада 1928 р. провело масові обшуки в населених пунктах Калуського повіту. Особливо піддали перевірці керівників українських культурно-просвітницьких та господарсько-кооперативних товариств. Проте з 35 населених пунктів лише в Тужилові поліція виявила три примірники журналу 'Сурма', а також до справи додали 2 листівки, які, за свідченням очевидців, розповсюджував Степан Бандера. Кримінальну справу проти священика Бандери припинили лише у липні 1928 р. за недостатністю доказів, оскільки о.Андрій постійно твердив, що 'це була ніяка не політична справа, а панахида, присвячена борцям за волю України'. Вдруге заарештовують батька і сина у м. Калуші 1930 року за підготовку зустрічі-вітання митрополита А.Шептицького. У січні 1931 р. серед громади с.Бережниці Шляхетської визрів конфлікт. Його спричинила частина колишньої дрібної української, але спольщеної шляхти, котра в церкві трималася окремішно і навіть чіпляла на хоругви стрічки кольорів польського прапора. Більшості селян це не подобалось. Однієї неділі вони порушили неписане правило і стали до Служби Божої поруч із 'ходачковою' шляхтою. Останні обурились і заявили, що тут не обійшлося без намови оАндрія. Під час цього інциденту виникла навіть невеличка бійка. Слідство за цією справою тривало більше двох років і в листопаді 1933 р. було припинено. Але о.Андрієві це завдало чимало клопоту. Про цей конфлікт, який згодом став причиною переходу о.Андрія на нову парохію, розповідає 'Хроніка парохіїСтарий Угринів та Бережниці Шляхотської', написана в 1934 р. священиком Дмитром Березовським. Тут йдеться про те, що в цих селах проживало як українське, так і польське населення, крім того, своєрідну соціальну групу утворювали родини змішані (українсько-польські), в селі їх називали 'шляхтою'. На фоні мирного співіснування епізодично виникали конфліктні ситуації. Ще в квітні 1932 р. Львівська газета 'Нова зоря', орган Української Християнської Організації (УХО), а з 1930 р. -Української Католицької Народної Партії - Української народної обнови, повідомляла про зародження конфронтації на обрядовому грунті між частиною прихожан і парохом Андрієм Банд ерою. Саме о. Андрій був зображений у цій публікації як головний винуватець суперечки. Такої ж думки були автори повідомлення в газеті 'Мета', щотижневому виданні Українського Католицького Союзу. Тут повідомлялося, що священик Бандера нібито за намовою сина почав схилятись до 'візантійства', і це стало причиною відходу від греко-католицької церкви і переходу до римо-католицького костьолу 300 душ 'шляхти'. Схвалювала дії оАндрія Бандери провідна галицька газета 'Діло', що також виходила у Львові. Причини конфлікту розкриває у своїй 'Хроніці...' о.Дмитро Березовський, констатуючи, що довгий час, поки не було латинського храму, до церкви ходили як українці, так і 'шляхта'. Та коли було збудовано костьол, польська адміністрація, устами місцевого ксьондза, почала намовляти представників мішаних родин до римо-католицького обряду, при цьому м обіцяли зрівняння в правах із поляками, роботу в Калуші та інші пільги. Ці обіцянки мали певний ефект. Колиотець Андрій виступив проти запровадження в церкві елементів Західного обряду, то це було використано як привід для розриву бережницької шляхти з греко-католицькою церквою. Цей конфлікт мав коріння не стільки релігійно-обрядове, скільки етно-політичне. Та були ще й інші нюанси. У 20-30-х рр. на Західній Україні йшли активні дискусії навколо 'целібатної реформи'. Проблема целібату (заборона одруження для священиків) справила значний вплив на громадське життя Галичини. Дискусія навколо целібату охопила широкі верстви українського суспільства, активізувала християнсько-суспільний рух, що об'єднував греко-католицьке духовенство та частину світської інтелігенції і ставив за програму своєї діяльності суспільні реформи в дусі християнської етики та папських енциклік. Основним ідеологом поширення целібатських настроїв серед греко-католицького кліру виступив Станиславівський єпископ Григорій Хомишин. Станиславівська дієсцезія стала пробним полем життєздатності оксидентальної католицької ідеї. Старий Угринів у ті часи хоча і належав до Львівської архієпархії, та був частиною Калуського повіту Станиславівського воєводства. Така близькість до єпархії, де активно витіснялись священики-'візантійці', тобто ті, що виступали проти реформи, вважали, що 'целібатна реформа, введена згори, нехтує і ломить не лише права нашої церкви, не лише вкорінені традиції, але й заперечує, нівелює увесь світогляд нашого народу...' разом з іншими факторами і стала причиною переходу оАндрія Бандери у Волю Задеревацьку, а в Угринів прибув неодружений парох Володимир Соломка. У Волі Задеревацькій родина Бандерів оселила'ся 1933 року в резиденції для священиків і мешкала до 1937 року, залишила в пам'яті жителів села добрі спогади. Як згадує Анна Іванів, що мешкала по сусідству з Бандерами, люди їх дуже любили за простоту і щирість. Після арешту Степана Бандери в 1934 році отця Андрія переводять на біднішу парохію, в село Тростянець (тепер Долинського району), де працював український священик і письменник Микола Дерлиця( 1866-1934). Коли Червона армія вступила на західно-українські землі, о.Андрій Бандера говорив, що нарешті з'єднався в одній родині весь український народ. Після польського гніту в галичан з'явилась надія на краще життя. Та незабаром прийшло гірке розчарування: податки, арешти, депортації. У 1940 р. отця Бандеру переконували перейти з дітьми р.Сян і податися за кордон, але він відмовився: він буде з народом і з своєю паствою. На прохання бодай дітей переправити о.Андрій твердо заявив: діти будуть разом з ним. Нехай діється Божа воля. У половині лютого 1940 р. був перший загальний вивіз українців з Долинщини. Отець А.Бандера старався як міг хоч трохи підбадьорити полоханий нарід. О.Марко, М.Дирда (ЧСВВ) згадували, що 11 квітня 1940 р, А.Бандера прибув до плебаніїв Долині, щоб допомогти у великодній сповіді вірних. Він був середнього росту, сивоголовий і з маленькою борідкою. Вдача його була жвава і весела. В розмові з ним щезали сум, журба й тривога на обличчях присутніх. На різні нарікання, розповіді про жахливі події. А.Бандера мав одну відповідь: 'Усе в Божих руках. У них доля нашого народу. Ми, священики-душпастирі, не будьмо слабодухими в очах парафіян'. На запитання, що він думає робити, адже комуністична Москва за сина Степана може його першого заарештувати, о.Андрій спокійно відповів: 'З приходом більшовицького режиму моя донька Марта, на моє доручення, придбала мені валянки, теплий одяг. Я сьогодні готовий на все! Щось гірше від Соловок чи Сибірської Воркути або Колими не може мене зустріти. Насильна смерть від більшовицької кулі або відкатувань у в'язницях НКВД прискорить мою зустріч із споконвічнил Богом!' Отець Андрій кілька разів приходив напрощу зі своїми парафіянами на Ясну Гору в Гошеві. Востаннє він з своєю донькою Мартою відвідали Ясну Гору у день великомученика Юрія 1941 року. Тоді по відправі Божественної Літургії у вітальні під час перекуски він повідомив, що Німеччина готується до війни з Москвою і тепер треба всього сподіватися від більшовиків.Та моїх парафіян я добровільно не залишу. Розлучити мене з ними може тільки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно смерть. Його передбачення дуже скоро справдилися. Отця А.Бандеру і двох його доньок, Марту й Оксану, заарештували 23 травня 1941 р. у с.Тростянці, зробивши перед цим о 3-й годині ночі обшук, усіх повезли до Долини, там роз'єднали. Дуже переживав за дівчат. Жалів Оксану, яка ніколи не була причетна до політики. Після долинської тюрми - станіславівська. Тут, у Станіславі, завели кримінальну справу, допитували, вибивали зізнання.Ніхто сьогодні точно не знає, якими методами все це робилося, як поводився цей мужній чоловік. Мотив арешту -переховування активного учасника ОУН Стефанишина В.Д., у якого при затриманні вилучили револьвер системи 'наган' і п'ять бойових патронів. Також, як речові докази, послужили 235 книжок і журналів, 17 світлин, 5 альбомів зі світлинами, 4 групові світлини, 179 поштових листівок-привітань із святами. Подано перелік книжок, журналів, які 'уничтоженьї путем сожжения как особо вредньїе, контрреволюционньїе й националистические'. До таких віднесли 'Історію України- Руси', 'Повесть временньїх лет', 'Крізь пустині Азії', 'Про бджільництво', журнал 'Нива', 'Науково-літературний вісник', 'Золоті дзвони' та інші. На п'ятий день після арешту о.А.Бандеру переводять до Києва у третє управліня НКДБ УРСР. Характерна деталь: якщо раніше за вину йому ставилось те, що він переховував у себе Стефанишина В.Д., то тепер поряд з цим стоїть друге звинувачення: '... являетея отцом руководителя краковского центра ОУН Бандерьі Степана Андреевича'. У київській в'язниці о.А.Бандеру почали інтенсивно допитувати 9 червня. Слідство доручили вести оперуповповаженому 3-го відділу УНКДБ молодшому лейтенантові держбезпеки Войцехівському. Допити велися і у дні, коли на західному кордоні колишнього СРСР йшла війна. Слідчий поспішав, 24 червня розпочав допит о 22 годині 25 хвилин, закінчив його пізно вночі. 25 червня о 10 год продовжував мучити свою жертву. Питання ставив різні. На одне із них - 'Розкажіть про програму ОУН', о.Андрій пояснив, що її члени борються за створення самостійної Української держави. І нічого поганого в цьому немає. Кожний народ має право на свою незалежність. Кращі його сини й доньки, найбільш свідома частина нації-інтелігенція - не визнають окупантів. На такий шлях стали і його діти. І він гордиться ними. Дивлячись смерті у вічі, не осуджує їх вчинків, не просить помилування, сам ні в чому не розкаюється. Так чинять мужні люди, справжні патріоти. Той же Войцехівський склав обвинувачувальний висновок. За погодженням з начальником третього відділення капітаном держбезпеки Дроздецьким справу передано військовому прокуророві Київського військового округу. Затвердивши обвинувальний висновок 4 липня, помічник військового прокурора Лашевич передав справу військовому трибуналові. 7 липня справу розглянуто на підготовчому засіданні військового трибуналу. Там же вирішено слухати справу на закритому судовому засіданні без участі прокурора й адвоката, без виклику свідків. 8 липня відбулося засідання військового трибуналу Київського військового округу. На запитання, чи визнає себе винним, о.А.Бандера відповів, що тільки частково, бо лише розділяв погляди членів ОУН, безпосередньо участі в діяльності цієї організації не брав. Вважає, шо збройний спротив необхідний у випадках, коли на тебе нападають, аби захиститися. До радянської влади претензій не мав, вона його не скривдила. У церкві проповідував за неї, за возз'єднання всіх українських земель. 8 липня 1941 р.17 годині 45 хвилин трибунал відправився у кімнату для нарад. Знадобились менше години, аби винести смертну кару людині у діях якої не було складу злочину. Всього процес тривав 2 години 40 хвилин. У вироку сказано, що він може бути оскаржений протягом п'яти діб з дня вручення засудженому копії. Розстріляли ж о.Андрія Бандеру 10 липня 1941 року. Такого свавілля при виконанні судового вироку, напевно, не знає жодна держава світу. Звинувачення Бандери А.М. побудоване на його особистих неперевірених показаннях, даних, одержаних внаслідок нелюдських тортур. Ніхто з тих, хто проходив за справою, крім Стефапишнна Д.В., не був допитаний. Інших доказів його націоналістичної діяльності у справі немає. Стефанишин Д.В. показав, що він, боячись арешту, ховався у будинку о.А.Бандери у своєї нареченої Є.Білянської, яка у той час працювала служницею у Бандери А.М. Однак її не допитали. Ніяких даних про те, що Стефанишин В.Д. був терористом нема. У державному архіві і в архівах СНД ніде нема сліду, що він притягувався до кримінальної відповідальності. Відсутні будь-які дані про участь А.М.Бандери у насильницьких акціях, у підготовці збройного повстання проти СРСР, що за своїми переконаннями був націоналістом. Андрій Бандера - священик-патріот, людина інтелігентна, чесна, мужня. Він загинув за Україну, за її волю, за свою віру. 8 лютого 1992 року через 50 років, і 212 днів прокуратура України реабілітувала Бандеру Андрія Михайловича, тобто визнала невинним у скоєнні будь-якого злочину. Мирослава Бандера (1890-1921, с.Старий Угринів) - дружина оАндрія, мати провідника ОУН Степана. Була донькою греко-католицького священика Володимира Глодзінського і Катерини з дому Кушлик. Отець Володимир був парохом села Завою, а з 1883 – в Старому Угринові і Бережниці. Завдяки його старанням парохія набуває великого розквіту. Священик сам купив подвір'я, де розмістив бережницьку школу, в якій учителював його син Олександр. Проводив о.Володимир значну культурно-освітню діяльність, не вдаючись до політики, щоб не загострювати відносини з владою і місцевими поляками та міщанами, українсько-польськими сім'ями (шляхтою), які проживали у Бережниці. Дбав у першу чергу про патріотичне вихованя своїх дітей. Його дочки вийшли заміж: Катерина за О.Володимира Антоновича, Юлія - за урядовця Чепіля, Мирослава за о. Андрія Бандеру, Любов - за о.Івана Чарторийського в Кобиловолоках на Тернопільщині, Олена -за о.Яцишина у Рип'янці. Сини: Антін закінчив теологію і сільськогосподарський інститут у Дублянах. Писав статті на рільничу тематику, був деякий час інспектором шкіл рільничих, а потім парохом в с.Ославах. Павло був одним із засновників 'Маслосоюзу' та 'Сільського господаря', кооперативним діячем. Олекса (Олександр) працював директором школи в Бережниці. У 1919 р. в складі УГА пішов за Збруч, пережив чотирикутник смерті. Отже, сестри і брати Мирослави теж брали активну участь у громадсько-просвітньому житті. Мирослава Глодзінська вийшла заміж за о.Андрія Бандеру і народила восьмеро дітей; Марту, Степана, Василя, Олексія, Володимиру, Оксану, Богдана і Мирославу (померла немовлям). Отець Андрій, а згодом і діти, активно включились у суспільно-політичну діяльність. Часи були непрості: перша світова війна, українсько-польська збройна боротьба, польський окупаційний режим. Мирослава Бандера стала справжньою хранителькою домашнього вогнища, зносила на своїх плечах всі удари долі. Всі, кому довелось знати Мирославу Бандеру, згадують її з великою теплотою. Колишня служниця Анастаєія Прокопів розповідала, що вона була доброю і справедливою господинею. За словами нині вже покійного Петра Перегіняка, одного із старожилів села, пані Мирослава була безмірно люблячою матір'ю, всю себе присвятила дітям, їхньому вихованню. На все життя залишились спогади про матір Степана Бандери в душі Ігоря Белея, колишнього мешканця Калуша, а тепер громадянина Канади: 'Часто ми з товаришами приїжджали в Угринів до Банд єрів. Завжди нас радо зустрічала мати Степана Мирослава. Вона виходила на подвір'я і радо запрошувала нас до будинку. Синів священика часто не було дома, як і самого оАндрія, і ми подовгу розмовляли з панею Мирославою та її дочками... Це була надзвичайно щира і чуйна людина...' Навесні 1921 року Мирослава Бандера померла від туберкульозу. Довгі роки за більшовицького режиму люди потай доглядали могилу матері Степана Бандери (поряд поховані також о.Володимир Глодзінський та маленька дочка Бандерів Мирослава). У кінці 80-х років завдяки турботі сільського церковного комітету відновлено хрест на могилі. Пам'ять про Мирославу Бандеру, матір, яка виховала чудових дітей, що присвятили своє життя Україні, має бути збережена для майбутніх поколінь. Олександр Бандера (1911, с.Старий Угринів - липень 1942, Освєнцім (Авшвіц), Польща).-доктор політично-економічних .наук, брат С.Бандери. Закінчив Стрийську українську гімназію і агрономічний факультет Львівської політехніки у Дублянах, у 1929-1930 рр. був діяльним членом старшопластунського куреня 'Червона Калина'. Учасник національно-визвольних змагань, член ОУН. За постановою Проводу ОУН навчався у Римській Вищій школі економічно-політичних наук і отримав вчений ступінь доктора політично-економічних наук. Під час німецької окупації у Львові займався сектором робітництва. Член станиці ОУН у Римі, яку очолював професор Є. Онацький. Був одружений з італійкою Марією Доміні, родичкою міністра іноземних справ Італії Чіано. 1941 року німці заарештували О.Бандеру і відправили до Краківської тюрми, а звідти - у концтабір Освєнцім, де його по-звірячому закатували польські в'язні. Ось як це описує Борис Вітошинський - в'язень німецьких концтаборів - у своїх спогадах 'Українсько-польські взаємини в німецьких тюрмах і концтаборах': '...Олександр був слабшого здоров'я, ніж Василь, бо вже на другий або третій день побуту в таборі, побитий, ледве волік ногами. Остаточно поляки закатували його теж при 'нойбав'. При цій будові, побіч звалищ цегли, стояла велика скриня для розроблювання вапна й цементу, така, яку, звичайно, приготовляють при всяких будовах майстри-муляри. Сл.п. Олександрові польські 'політичні в'язні' наказали піднести штани повище колін, скинути черевики та ногами місити цемент з вапном. Це було рівнозначне з його загладою. Під час того, коли він виконував цю роботу, побої не кінчалися, а посіпаки кілька разів його цілого кинули в цемент і вапно. Чорний від побоїв, скривавлений, з піною на спалених устах, він просив дозволити йому напитися води з бочки, що стояла під краном. Посіпаки схопили його тоді за ноги і кинули в бочку. Майже неживого витягнули щойно по хвилині. Ніхто з нас не міг йому ніяк помогти... Наступного дня Олександер не вийшов на роботу. Його відправили до 'кранкебав' - так звана лікарня, що не була нічим іншим, як місцем остаточного знищення людини. Там він незабаром і помер. Вже багато пізніше ми довідалися, що Олександр помер на декілька днів скоріше за свого брата Василя'. Василь Бандера ' (1915,с.Старий Угринів-21 липня 1942р., Освєнцім (Польща))-учасник національно-визвольних змагань, член ОУН. Був п'ятою дитиною у багатодітній сім'ї Бандерів. Закінчив Стрийську українську гімназію, агрономічний факультет Львівської політехніки у Дублянах та філософський факультет у Львівському університеті. Відзнавчався скромністю і великою посвятою. Був зразковим безкомпромісним революціонером, оборонцем самостійницької ідеї. Ще під час навчання брав участь у політичній діяльності. Восени 1938 р. на одному із студентських зібрань у Львові Василь виступив проти шовіністичної політики польських урядовців. Як і багато інших членів ОУН, В.Бандера був ув'язнений у концтабір Береза Картузька. Після розпаду Польщі (1939) Василь повернувся до Львова. У другій половині жовтня 1939 р. він разом з братом Степаном і кількома іншими членами ОУН перейшов радянсько-німецьку демаркаційну лінію і добрався до Кракова. Василь і Степан поселились на вул.Страшевського в квартирі, яка була покинута під час війни колишніми мешканцями, в єдиній на той час в місті греко-католицькій церкві у кінці серпня 1940 р. Василь Бандера одружився з Марією Возняк. У Кракові він виконував різні доручення ОУН, був учасником другого Великого збору ОУН (1-3 травня 1941 р.): Після проголошення Акту про відновлення української державності ЗО червня 1941 р. працював у обласному відділі пропаганди ОУН у Станиславові (тепер м. Івано-Франківрьк, вул. Незалежності, 15). У співпраці з обласною управою в Станиславові на чолі з інженером І.Сем'янчуком прагнув практичними кроками впроваджувати українську владу. 25 липня 1941 р. В.Бандера разом із Богданом Рибчуком, Василем Яшаном їздив у справах організації до Львова. Згодом Василь Яшан згадував про Василя Бандеру як 'людину симпатичну, відверту і надзвичайно добру та щиру душею...' Бандеру всі любили і ніжно називали Васильком. Він був середнього зросту, бадьорий, з великими і спокійними очима. 15 вересня 1941 р. гестапо провело масові арешти серед активу ОУН. Ув'язнений був і Василь разом із вагітною дружиною (згодом її таки відпустили). Українських патріотів зі Станиславова та повітів звозили до тюрми на вул. Білінського (тепер вул. академіка Сахарова). Про цей арешт Роман Малащук, який був обласним провідником ОУН, згадував так: 'У Станиславові спочатку були мадярські війська, які не робили ніяких перешкод в організації української адміністрації. Аж коли у вересні 1941 року прийшли німці, вони запросили на 'бешпрехунт' (обговорення ситуації) Є.Лозинського, д-ра Б.Рибчука, д-ра Р.Малащука, В.Бандеру і В.Дейчаківського. Коли вони прийшли до означеного уряду, їх обскочили гестапівці, наставили проти них автомати, а їхній шеф Крігер закричав: 'Генде гох' (руки вгору). Після того далі з криком погрожував їм, що він їм покаже, як творити самостійність української держави без дозволу фюрера. Після півгодинного крику всіх їх закували й повели до в'язниці] а по кількох днях відвезли до Львова, а там до в'язниці на вул.Лонськогоі В'язниця була переповнена арештованими українцями з різних міст Галичини: Львова, Тернополя, Стрия, Станиславова. Після неповних двох місяців приходу на українські землі нові окупанти показали своє справжнє обличчя.|Протримавши декілька тижнів ув'язнених українців у львівській в'язниці, їх згодом перевели до Кракова, до відомої тюрми 'Монтелюпіх', а відтак - до концентраційного табору Авшвіц, що бур справжнім 'млином смерті'.\Табірна адміністрація в Авшвіці складалася переважно з польських політичних і кримінальних в'язнів. У перших роках його існування щоденно гинули люди тільки від звичайних побоїв. Так, 20 лйпйя 1942 р. Василь Бандера потрапив до німецького концтабору 'Авшвіц', де отримав ідентифікаційний № 49721 і одразу став об'єктом нелюдських знущань збоку польських прислужників, фашистів, 'капо': фолькодойча Джозефа (Юзефа) Краля, 'бльокового' Еміля Беднарека, 'унтеркапо' Подкульскі. Українські в'язні згадували: 'Вони з першого дня сконцентрували свою увагу на Василеві Бандері. Зі спогадів Петра Мірчука ми дізнаємося, як знущалися польські в'язні з Василя Бандери та інших в'язнів-українців. Після провірки списка один з них викликав нашого товариша Василя Бандеру: -Ти єстесь Бандера, мор дер ца нашего міністра Пєрацкего, я цє позналем, - сказав він. Представившись, що він колишній тюремний ключник із Стрия, Тройські звернувся до всіх нас, українців: -Я вас усіх знаю. Ви робили революцію у Польщі, бо вам було за Польщі зле. Тепер ви у наших руках, і ми вам справимо таке добро, що по кількох днях ні один з вас не залишиться в живих! Після того він кинувся бити Василька. Інший в'язень німецьких концтаборів Борис Вітошинський згадує: '...почали над нами щойно знущатися й бити до крови. Побої йшли під 'патріотичними' кличами: 'То ви хцєлісьцє Польськеу валіць? Ви мордерци Пєрацкего! Ктурито єстен Бандера, цо забіл міністра?' З нами приїхав Василь Бандера, брат провідника ОУН, який теж уже рік сидів у в'язниці у Кракові. Польська розшаліла голота кинулася мордувати на наших очах цього нашого друга. Це було для нас жахливо болюче видовище, а найбільше тому, що ніхто з нас не був у силі допомогти Василеві. Кожний з нас побитий, деякі до крови, оточений бандою головорізів, що довбеньками й п'ястуками давали волю своїм звірячим інстинктам, навіть не міг думати про якийсь спротив. Серед побоїв і криків, серед шикань і погроз проминула ця перша страшна ніч у Авшвіці, в якій головну роль катів відіграли не гітлерівські бандити, але польські політичні в'язні... Цілий час поляки знущалися над усіма українськими в'язнями, а зокрема, над Василем Бандерою. У тому часі вже йому були зломили декілька ребер, вибили зуби, змасакрували обличчя... Тільки чудом врятувалися від смертельного катування Б.Рибчук і проф.С.Ленкавський. Ате сл.п. Яворова побили так, що він кілька днів пізніше помер. Василь Бандера помимо страшних скалічень ще тримався рештками сил. Узагалі, треба було бачити, скільки він міг перенести, при тому не тільки не жалуючись і не випрошуючись у катів, але навіть не скаржачись перед нами. 'Вони мене вб'ють, я це знаю' - це було все, що говорив в останні дні свого життя Василь Бандера. Під час того, як треба було залізними тачками везти цемент поверх будинку, якийсь бандит так сильно його вдарив, що далі він не міг втриматися на ногах. Того дня віднесли його на 'кранкенбав'. Ввечері в'язні-поляки розказували, що у шпиталі хворому Василеві Бандері дали смертельну дозу ін'єкції -вприскнули отруту, і там по кількох днях він помер'. Так обірвалася нитка життя одного із сотень тисяч славних синів України Василя Бандери, який впав жертвою польського та німецького терору. Богдан Бандера (1919, с.Старий Угринів- 1942 ?) - учасник національно-визвольної боротьби, член ОУН, брат С.Бандери). Богдан вчився у Стрийській гімназії. Виконуючи домашнє завдання, на запитаня 'Кого знаємо з визначних людей?' - він написав про бойовиків ОУН Біласа і Данилишина, яких знищили поляки у 1932 р. За це його виключили з гімназії. Тоді він поступив до Рогатинської гімназії. Згодом знову продовжував навчання у Стрию. Мешкав у родича о.Ліщинського на Ланах. З листопада 1939 р. у підпіллі, переховувався по селах Калуського і Стрийського районів, найчастіше в Рахині та Тростянці. Перейшовши нелегально радянський кордон, майже рік навчався у Холмській українській гімназії. Після проголошення Акту відновлення української державності ЗО червня 1941 року у Львові повернувся на Станіславщину. Наступного дня, 1 липня, урочистості з цієї нагоди відбулись у Калуші. Тут при великому зборі калушан і жителів навколишніх сіл виступили Богдан Бандера та Ярослав Мельник. Здоровили земляків з цією знаменною датою і закликали віддати всі сили боротьбі за волю України. Член ОУН Петро Лаврів згадує: '...Богдан взимку 1940 року вчився у 10 класі Стрийської української середньої школи, але хлопцем зацікавилося НКВД, і, щоб не потрапити в його кігті, він утік через угорську границю. Я тоді ходив до 8 класу, й щосуботи Богдан їздив зі мною зі Стрия до Рахині. В Стрию мешкав він у стрия на Ланах, інженера Осипа Бандери, який під час німецької окупації був посадником Стрия. Деколи мною передавали з Тростянця для Богдана харчі. Наприкінці березня 1940 року Богдан розповів мені, що до дирекції приходили енкаведисти й цікавилися його особою. Тоді Богдан показав мені польсько-угорський розмовник, сказав, що втікає через гори, й просив завезти якісь речі до Тростянця.... Десь 1942 року у потязі зустрів я знову Богдана Бандеру, який їхав зі Стрия ,до сестри Володимири у Голинь. Часто супроводив його Ярослав Мельник з Бережниці - обласний провідник Станіславшини, а з 1945 року - провідник Карпатського краю 'Роберт'. Коли 1943 року у Станиславові мандрівний театр ставив 'Шаріку', члени обласного проводу ОУН спокусилися виставою і пішли до театру. Хтось доніс, і німці оточили будинок театру. Заарештованих членів ОУН розстріляли під божницею (синагогою). Богдан також був з друзями, але розбив вікно й утік з театру. 'Роберт' і 'Митар' (псевдо Ярослава Мельника і Богдана Бандери) були побратими - нерозлийвода. Різнилися не тільки кольором волосся: 'Роберт' мав чорні кучері; 'Митар' був світловолосий, - але й характерами: Роберт - говірливий, відкритий, Митар - мовчазний, замкнутий у собі. Після страшної повені 1941 року, коли у гірських селах не було що їсти, підпільники не раз ночувала у батьків моєї дружини Марії Доміцелі й Антона Скрентовичів у Залукві під Галичем і ласували кукурудзяним чиром. У діаспорі і в краю ходять чутки, що Богдан Бандера загинув на Східній Україні 1941-1943 рр. Я, і моя дружина Скрентович, засвідчуємо, що зустрічалися з Богданом до 1945 року'. ...Та, мабуть, Лавріви переплутали Б.Бандеру з Романом Голубом з Коломийщини, який був крайовим провідником СБ і теж мав підпільне псевдо 'Митар', як і Б.Бандера. Інший дослідник краєзнавець М.Когут стверджує, що Б.Бандера у жовтні 1940-го переходить угорський кордон. Звідти перебирається до Кракова, де на той час перебував головний Провід ОУН. З початком війни в червні 1941 року Б.Бандера у складі похідних груп ОУН повертається в рідні краї. На чолі однієї з похідних груп ОУН Б.Бандера вирушив на східні терени України встановлювати українську владу. Шлях його пролягав на Вінницю, Київ, Січеслав... Прощаючись з сестрами, домовився: дасть вістку на словах -живий, принесуть пароль - Богданові мешти - загинув. Володимира та Оксана вважають, що брат загинув біля Січеслава. Дослідники Г.Дем'ян та Р.Пастух стверджують, що Богдан був розстріляний у 1943 р. в Херсоні. Слід зазначити, що Богдан Бандера ніколи не був одружений, тому Дарка Цимбаліста не могла бути його дружиною, як помилково стверджували Лавріви (див.'Зона', 1994, ч.б). Марта-Марія Бандера (1907,с.СтарийУгринів - 13.11.1982 смт.Сухобузинське Красноярського краю) - комендант районового проводу ОУН жіночої сітки. Оксана Бандера (нар. 1917, с.Старий Угринів) - сестра провідника ОУН С.Бандери. На час смерті матері Оксані виповнилося 5 років, і тому її взяла на виховання тітка Людмила, дружина о.Чарторийського, пароха с.Кобиволоки на Тернопільщині, де Оксана виростала разом з іншими дітьми сімейства Чарторийських до свого повноліття. У 1933 р. Оксана повернулася до батька у Старий Угринів.\ Згодом поступила на навчання до Стрийської гімназії, по закінченні якої вчителювала у Тростянці( 1939-1941). Марта була найстаршою дитиною у багатодітній сім'ї Бандерів, народившись семимісячною. Коли померла її мати, їй виповнилося 15 років. Після закінчення Стрийської вчительської семінарії вона брала активну участь у громадсько-культурній роботі. У1936 р. вступила у члени ОУН, за дорученням якої виконувала ряд завдань. Згодом вона очолила районовий провід ОУН жіночої сітки на Долинщині. Як польські, так і московські репресивні органи здогадувались про її діяльність в ОУН, та достовірними фактами не володіли. Але якщо перші не наважились без них репресувати Марту, то для других не існувало жодних перепон у боротьбі з 'ворогами народу'. Заарештували Марту і Оксану разом з батьком 23 травня 1941 р. в с.Тростянці Долинського району за місяць до початку німецько-радянської війни. Вдершись вночі до осел |
14 листопада 2009
|
| Закрити |
